Трагічна доля Довженка: йому забороняли жити в Україні, яку він любив усім серцем. Це є прикладом того, як в СРСР ставилися до талановитих українців. Олександр Петрович більшу частину життя був нещасним і помер у злиднях.
Сім’я, в якій народився Олександр Довженко, – найяскравіша ілюстрація тяжкого становища українського села кінця 19-го – початку 20 століття. З 14-и дітей у сім’ї вижили тільки він і сестра Поліна. Четверо братів від якоїсь хвороби померли в один день. І це при тому, що сім’я була не найбіднішою, – просто життя в селі було надзвичайно важким.
Творчу кар’єру Олександр Петрович починав як художник, причому – як художник-карикатурист.
Вимушено проживаючи в Москві, Олександр Довженко неймовірно сумував за Україною. «Я помру в Москві, так і не побачивши України, – писав він у щоденнику в 1945-у році. – Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю в Києві десь над Дніпром на горі».
Туга за батьківщиною і добила його. Незадовго до смерті в 1956-у році він написав у президію Ради письменників України: «Вже не треба нічого – ні кіностудії, ні роботи, допоможіть тільки переїхати в Україну. Велика квартира мені не потрібна. Тільки треба, щоб з одного хоча би вікна можна було дивитися вдалину. Щоб було видно Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так наполегливо почали з’являтися мені уві сні». Відповіді не було. Поховали Довженка на Новодівочому цвинтарі у Москві.
