Іван Нечуй-Левицький — цей вічно нежонатий відлюдник нашої літератури — завжди був постаттю загадковою.
Любов’ю до літератури І.С. Нечуй-Левицький завдячує батьку – той не любив хазяйнувати, а був затятим книголюбом-читальником. Семен Левицький був прогресивним священником, читав проповіді українською мовою, збирав народні пісні та обряди. Мав удома багато праць з історії України, зокрема, рукописних. Через батька Іван познайомився зокрема із творчістю Шевченка.
Псевдонімом письменник обрав прізвище козацького полковника, героя «Думи про Нечуя», яку дуже любив.
Самотній, у голоді та холоді, І. Нечуй-Левицький помер у 1918 р., на 80 році життя, у будинку для одиноких людей. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.
Нечуй-Левицький дивував киян своєю пунктуальністю: за його розпорядком можна було звіряти годинники. Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним і тим самим маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Спиртного не пив зовсім. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов.
